beautifullady22: (Default)
Мені подобаються старі фотоальбоми. І в когось дивитися і свої переглядати. То зовсім інше відчуття, отой твердий картон, справжні фото, які пахнуть хімікатами, їх можна потримати в руках і вони наче теплі й живі. Цифрове фото зовсім не те. Альбом на колінах важкий і тому реальний. І здається що всі ті зображення будуть з тобою довго. А фото у компютері -- дуже мимобіжні.

В мене є декілька картонних, бо оті коли запихаєш фото в целофанові кишеньки то вже не те. Цікаво, чи зараз їх десь продають.

А ви маєте такі альбоми?
beautifullady22: (Default)
Читаю тут книгу "Натхнення на чотири пори року" і там одна з порад -- придбайте одяг, що відображає ваш характер.

Бо часто люди носять одяг, що відображає їх вподобання, або те, ким вони б хотіли бути(у субкультурах чи в реконструкції наприклад). Часто людям одяг не зручний (діловий). А комусь навпаки зосередитись допомагає.

От я задумалась, що з мого гардеробу відображає мій характер. Подумаю, завтра зфоткаю і покажу. І розповім.
А ви мені також розкажіть -- що з гардеробу, який у вас є, вас характеризує?
beautifullady22: (пляж)
Якщо я буду робити все правильно, то життя моє буде красиво-ідеальним, бо я знаю яка саме має бути картинка, то ж відповідно і знаю що робити, щоб її отримати. Але то буде лише обгортка. Всі ми, коли дивимось на чиєсь життя (ну нехай не сусіда, а якогось свого кумира) бачимо лише обгортку і хочемо тієї обгортки. Щоб справді обгортка стала живою, треба прожити життя тієї людини. Треба ж -- завжди того хотіла, а тільки навчилася то робити і воно враз стало для мене неважливе. Хоча усвідомлення ролі, виникнення і функціонування обгортки теж дозволяє робити те, що комусь видасться чарами. А мені хочеться смаку того, що всередині, а не яскравих папірців.
Не знаю до чого, але подумалося мені, що обгортки теж різні бувають -- подарунковий папір, фантики від цукорок, пакети з-під молока. Але до чого я то подумала -- не знаю. Додумаю потім, а може і не додумаю... Мій організм вперто живе по старому часу і коли всі нормальні люди сплять, я думаю про всяку чухню)
beautifullady22: (Default)
Мені досі не віриться і голова не хоче сприймати якихось окупантів в Криму. Просто коли мені погано чи я хворію -- то згадую щось приємне, і згадую Крим. Коли починається весна -- то означає, що скоро літо і можна сидіти біля моря, слухати хвилі, дивитися на горизонт і нехай весь світ зачекає за перевалом. Я там була три рази і заздрю тим, хто їздив сюди в дитинстві. Хоч може я б звикла і вже не була така зачарована.

Не розумію, чому людей так легко зазомбувати. Вірніше розумію, просто є люди, яким легше і спокійніше не задумуватись. За яких все "порішають". Є спеціально створені умови, щоб люди не могли отримати освіту чи щоб не мали часу думати. Дім-робота-побут. Пропаганда. І люди вірять. Але чого їм хочеться в Росію -- всодно не розумію... Ну але знову ж -- вони думають, що повернуться в СРСР. Хоча, хто може хотіти вернутися в СРСР, хто там чув себе в безпеці?

І не розумію тих людей, які кажуть от почекайте -- нехай трохи поголодають кримчани, так їм і треба. Так ті хто горлянки дер і в дружини записувався, якраз голодувати не будуть, вони будуть доносити на нормальних людей і отримувати свої плюшки. Скільки людей зараз продається за плюшки, матінко рідна! тих, про кого би й не подумав. І як вони їм поперек горла не стануть? Погано буде якраз нормальним людям, тим, хто не хоче окупації. Багато з них повиїжджають, в Крим заселяться переселенці з Росії, і тоді взагалі не буде ніякого вільного ковтка повітря. В Криму почнуться 50-ті сталінські роки, вже починаються.

Я коли читала історію -- ніяк не могла зрозуміти -- отих запроданців-перебіжчиків. Але то була історія. Аж ні -- і зараз те ж саме. Продають все -- аби тільки їм добре було.

Крим то не просто територія. Продали -- позбулися і все. То ще і весь майбутній розвиток, який міг би бути, то ще й енергетика. Напевно цього не поясниш тим, хто того не відчуває. Отого коли зовсім плавишся від спеки в обід, перестаєш рухатись замість нервово себе обвіювати всім, що під руку попадає, а просто застигаєш, дозволяючи сонцю пройти крізь тебе наскрізь -- і бачиш, як сповільнюється час. Того, що відчуваєш -- коли дивишся на шторм, а багатотонна набережна аж здригається від хвиль. Тої волі -- коли йдеш горами, і вдихаєш терпке повітря, того справжнього життя, яке в тебе вливається в перші ж хвилини. коли прокидаєшся зранку, того що в будь який момент, де б ти не був -- переставши рухатись чуєш зріз світу, часу, всього. Хотіла написати весь пост. як цей абзац, але вийшло, здебільшого, про політику... Ті хто його продав за плюшки не люблять Крим. Хто любив би -- не продав би.

Про тих, хто сьогодні в Україні при владі. Тут у фейсбучику лунали заклики :"Давайте не будемо лаяти теперішню владу" Мене от інше цікавить -- прийде до влади нова людина після виборів -- хтось буде проводити розслідування -- чи все, що можна зробити для втримання Криму було зроблено? Його було б цікаво провести, я думаю. Бо як можна було маючи скільки армії мовчати, тягнути. засідати обговорювати і переносити? Якби одразу на наступний день арештували сеператистів, навіть літаком ще можна було прилетіти, щоб не було стрілянини по блокпостах. Своїм же в Криму наказ віддали б. Ай... Я думаю Крим втримати можна було б.

Дивилася відео, де Рефат Чубаров заговорив спершу татарською, а потім українською. І подумала -- от з нього був би президент! Звісно він балотуватися не буде, але він би і російських окупантів на місце поставив і Крим повернув. Я зараз здатна голосувати за будь-кого, аби він Крим повернув. От якби створили умову теперішнім кандидатам в президенти -- голосування проводитиметься тільки серед тих, хто здатен повернути Крим. Або того, хто його поверне -- визнають президентом)) Багато хто мені скаже, що я зациклилася, так зациклилася. Бо мені там добре. Я там оживаю. І нічого не хочу чути про сервіс -- я туди їду не за сервісом, а по горах побродити і в тиші посидіти, подихати сумішшю сосен, кипарисів, дроку і моря... І я буду писати про Крим з того, що ще не написано, і говорити по Крим, і малювати Крим, і читати про нього... схоже це все, що залишається з доступного на даний момент. Але якщо моя душа десь і жива -- то тільки там. І всім треба говорити -- бо забудемо дуже швидко, а наші діти правди і не знатимуть...



Це одне з найспокійніших і найщасливіших місць, які я знаю.

Думки

Mar. 20th, 2014 02:41 am
beautifullady22: (Default)
я вже котрий деньхочу тут щось написати, але спершу тисну почитати друзів і так зачитуюсь, що вже ніч, а голова вже негодна про щось думати.

Одна от думка, раніше я була максимум толерантною -- і казала всім, хто вів антиросійські чи антиукраїнські суперечки -- перестаньте, вам же ж конкретно нічого (москалі/бандерівці) не зробили. Невже ви хочете, щоб і ваші діти воювали? Хтось же мусить це припинити. А зараз я вже так не думаю. І дітей і внуків своїх навчу.Хоч знаю, що це я неправильно роблю...

І друга думка -- думаю, що заставляє людей виходити на площі. ну окрім ідей, про які сто раз писано у всіх газетах. люди дуже довго живуть з думкою, що від них нічого не залежить. а кожна нормальна істота нормально почувається -- коли чує, що може захистити себе і свою територію. в нас і в інших країнах теж давно вже цього відчуття немає, бо приходиться протистояти не таким самим як ти одиницям а системі. Тому вихід на площі і дає можливість сублімувати оте -- почуватися господарем власного життя.

Третя думка -- ото "моя хата скраю" -- тільки не смішіть мої капці, бо я не вірю, що людина з вищою освітою (ммм... в часи, коли папірець про закінчення вузу явище відносне -- приймімо за вищу осв. суму знань, яку мав би дати вуз) ніяк не відноситься до всього, що робиться навколо. Вона може до пори до часу не вживати рішучих дій -- от як німецька вівчарка не звертає уваги на шавку, що тявкає довкола. Але і вона знає і інші знають, що позицію має. А оте -- мені всерівно, білі, червоні чи зелені -- тільки б мене не чіпали, а чо мене чіпати -- я мирне, пухнасте звірятко, нікого не чіпаю, і ні про що таке навіть знати не знаю. Це мені нагадує (я читала багато науково-популярних книжок про життя тварин) про ієрархію у собакоподібних (собак, вовків, лисиць, гієн) що коли допустим зчепляться двоє, і один перемагає, другий якщо не хоче, щоб його загризли, лягає на спину, піднімає лапки і підставляє живіт. повна позиція покори. але мені здаєтсья, що воно ще десь підсвідомо нагадує і як маленькі цуценята підсавляють животики коли їх мама вилизує (там теж ціла система, то помагає їм краще завоювати їжу і т.д.) і от маленьке безобідне цуценятко не становить комусь загрози,то хто його чіпатиме. молодняк у зграї навпаки захищають. і от ті люди і кажуть щось на кшталт -- я зовсім безборонний, майже не існуючий (нема своєї позиції-думки-духу -- то майже й не існуєш) не їж мене. Але не може бути, щоб душа (як вмістилище енергії) була пуста. Вони свою душу віддають.
Люди які кажуть мені всеодно, які не висловлюють (чітко) якусь свою позицію -- я їм не довіряю. Бо вони все роблять зі своєї вигоди. Для мене краще мати друга, думки якого з моїми не сумісні. Але я знаю які вони. Лдина, яка каже, що їй все рівно, лиш би її спокій не чіпали -- тільки дружба зі мною почне заважати її спокою -- одразу про мене забуде.
beautifullady22: (одолень-трава)
В нас на районі (гг))) раптово вимкнули всі ліхтарі. В будинках світло світиться -- але на вулицях -- суцільна темрява. Не знаю, чи то той, хто відповідальний за ліхтарі так новини задивився, аж забув їх увімкнути, чи що. І якось так моторошно. От знаю -- що та вулиця має якісь свої, в певних геометричних рамках межі, але коли вона поглинута отим чорним, аж бархатним мороком -- здається -- що вона безмежна. Ніяк не можу себе привчити спокійно почуватися у темряві. Я її не боюся панічно, просто мені якось стає неспокійно, скільки б я не повторювала про себе мантру про те, що "я єдина з усесвітом" чи щось в тому ж дусі. А ще в темряві почуваюся дезорієнтованою. Бо немає верху-низу -- одна безкінечність.

І деколи, коли звідусіль на тебе накочує темрява, ти знаєш, що якось дочекаєш до ранку, але сам собі здаєшся таким маленьким, що вже не має значення той ранок, здається світ вже назавжди буде таким гіпертрофованим. Найголовніше тоді не тратити час. На страх чи чекання. Налякай темряву спершу, ніж вона налякає тебе. Особливо це важливо, коли здається, що і так вже нікуди відступати. Темрява змушує тебе відчувати неспокій, не робити того, що хочеш? Гни свою лінію і вір хоч у що небудь. Фактично будь-яка віра (не особиста, а колективне вірування) -- це спрощене на такому рівні щоб довести до свідомості якомога більше людей поняття про те, що те що відбувається, навіть якщо воно не подобається -- має вищий зміст, а значить все йде як треба. Людей заспокоює ота думка -- "на світі все як треба". І деколи варто штучно її на деякий час собі думати. Темряву головне не впускати всередину, не ставати таким, як вона, бо тоді розчинися у ній і вже не зберешся назад.

Для мене досі було два виходи, коли доводилося залишатися сам на сам з темрявою. Або намагатися до неї звикнути, тренувати свою сміливість і спокій, але це дуже швидко втомлювало, або заплющувати очі, і думати про щось відсторонене, чекаючи ранку. Бо ранок так чи так прийде. Це напевно єдиний відлік у темряві -- ранки, що приходять і свіжий. новий день, який треба далі проживати. І темрява мабуть сама по собі не така вже й страшна -- це всього-навсього інший набір фізичних умов. Інший набір фізичних умов, до яких треба пристосуватися, навчитися в них орієнтуватися і виробити нові правила поведінки. Рано чи пізно прийде і здатність бачити у темряві і здатність швидко орієнтуватися. І тоді станеш знову господарем обстановки.
beautifullady22: (Default)
От напишу і спатки лягаю. Ага, я люблю якийсь філософський пост написати, а потім зранку коменти читати) Так що коментіть, не встидайтеся, я радуюсь))

А то всі навколо про незалежність від стосунків, про те, що ми самі собі керуємо емоціями, і ще треба дистанцію тримати (бо бездистанційно закохуються тільки хіба що якісь студенти) От я думаю, що неможливо бути закоханим і незалежним одночасно. Все рівно (якщо ти справді любиш, а не просто якесь тимчасове захоплення), то коли тому кого любиш погано -- і тобі сумно, коли в вас якісь неполадки -- ти тєряєшся, ну і яка дистанція може бути коли ти або любиш на всі 100%, або коли дистанція -- то вже просто симпатія. Разом весело і зручно, а вже коли не весело або не зручно, то ти собі дистанціюєшся, та й усе. Який простий вихід. Ну і розрізняти слід -- коли погано, бо неприємності в коханої людини, чи коли погано, бо з тобою так поводяться. От це напевно і є те, що всі мають на увазі. Але коли кохана людина свідомо робить тобі погано, боляче і не маже коліна зеленкою і не дмухає на них -- ну, просто вже не варто ставати дровами в тому багатті. Тут головне, щоб співвідношення, коли тобі погано не перевищувало коли тобі добре. Бо то вже не стосунки.

Амора делірія нервоза, одним словом
beautifullady22: (Default)
От тут недавно в одній розмові прозвучало, що треба жити так, щоб кожен день як останній, а то багато людей не проживають своє життя, а провтикують. І от я до всіх сьогодні пристаю -- а якби ти прожив, якби завтра був останній день?

От я десь ще два роки тому думала, що пробувати все, що не пробував, дивитися все, що не бачив ще досі. А зараз думаю -- прожила би свій звичайний день. І робила би то що роблю -- з батьками би говорила, готувала би щось смачне, пішла би в ліс погуляти, перечитала б того ж Бредбері, фотки би попереглядала. Одним словом просто щасливо прожила б день.

А ви би як прожили?

Спека

Jul. 28th, 2013 10:17 pm
beautifullady22: (одолень-трава)
Хотіла писати пост з багатьма фотками, але то доооовго. В місті спека. То навіть не жара. То більше. Всі, кому дозволяє совість і одяг купаються в фонтанах. На зупинці хлопець своїй дівчині заступає сонце і створює імпровізовану тінь))

Я люблю містом гуляти, коли спека. Мені тоді здається, що я в пустелі. Або в якомусь дуже південному місті, за яким ... пустеля. Не знаю чого мене так в ту пустелю тягне, але щоразу здається, що місто от-от і зникне. Я просто готова побачити пустелю. Напевно тому, що там самотньо, печально і на межі, а воно якраз співзвучно з моїм настроєм. А ще тому що там можливо і стається те, що не може статися в місті.
beautifullady22: (пляж)
Осінь вперто не відпускає, не дивлячись на календар, і, певно, вже треба готуватися до зими. Таке цього року якесь дивне літо, дуже коротке. Навіть якщо потім буде спека, то все рівно вже осінь. Просто спекотна. Просто у мене вже осінь. То що ж. Теж хороша пора року, як і всі. Але шкода, що літа було так мало.

Хочеться багато про що написати, навіть не те, просто думки зафіксувати, бо вони були. Але я швидко їх забуваю. Голова вперто відмовляється думати таким потоком, як колись. Зрештою цього року я вже дуже багато передумала. Видно мені просто набридло про все скільки думати.

Навскидку так пару думок.
Бажання чистого серця збуваються (с) Не пам'ятаю, хто автор. Але то так є. Думки матеріальні. Все, про що ми дуже сильно думаємо, ми можемо притягнути собі зі світу.
Найкращий стан -- то отой, коли у тебе спокій на душі. Мені на Різдво подруга, яка прийшла в гості сказала тост -- за чисте серце і спокій на душі.
Коли ти приймаєш якесь рішення, то треба керуватися не мізками, і навіть не серцем, бо серце то така дивна машинка -- емоції вгору шугнуть, і ти вже хто зна що собі навигадуєш. А от коли після прийнятого рішення тобі стає легше на душі і ти аж посміхаєшся, то оте -- воно.

А ще є такі люди, що коли вони в тебе за плечима, ти зможеш все. І от я думаю, як то навчитися могти то все самій. Бо як не крути -- то ж залежність виходить. Вся штука в тому, що люди таки не пристосовані для самотності. Їх не для того придумали просто. І коли знаходиш отаку душу, рідну, споріднену -- то вважай, що тобі пощастило. Правда в душі теж виявляються мізки і серце. І часто вони сперечаються з тією самою душею, всіляко збиваючи її з толку))) Але що вже -- таке життя.

Я дуже змінилася. І всяческі неодобряю свої зміни, вони мені не подобаються. Правда я ними гордюся))) В житті треба тішитися, будувати і берегти тепло. І всі ми тут випадкові істоти, а не царі природи. Не варто забувати, все ж. І не впускати в себе негатив і оту злість. Нічого вони не приносять, навіть якщо й здається, що в них ефект короткочасового допінгу, як від кави. Ну добре, бувають випадки, коли треба швидко зібратися, то нехай))) Але не кожного разу, коли таке хочеться зробити.

А ще починаєш розуміти, що день, коли немає поганих новин, то надзвичайно хороший день. І тішишся. Тішишся усьому хорошому, що стається, запамятовуєш його на майбутнє. І коли стає сумно, або нудно, або просто ніяк -- згадай собі насправді сумні часи, і потішся що минуле залишилось в минулому. Найкращий день для життя, то сьогодні. Таки правда. Сьогоднішні дві варені кукурудзи і шматок яблучного бісквіту -- то вже дуже багато для щастя. Люди просто зажралісь і їм більшого подавай.

Таки зарано після такої затяжної зими така рання осінь. Навіть відігрітися толком не встигла. Але що вже раз так є. Я цього року навчилася просто приймати все, як є. Аж самій дивно, як воно йде собі, а я спостерігаю. Але поки отак спостерігаю, то інколи забуваю брати те, що для мене.
beautifullady22: (галактика)
Я от думаю про те, що не всім положено і призначено жити спокійним, розміреним сімейним життям. Просто мені здається є певний відсоток людей, яким саме в дорозі добре слухати світ і своє серце. Хоч може то зараз такий період, що мені просто треба вперед і вперед, до всього нового, хочу нові дороги, нові місця, нові історії. Мені вже навіть хочеться бачити нових людей, що для мене дивно. Вірніше чомусь думаю, що я придумана для людей, не для інтравертного життя в своїй мушельці, як то було раніше. Може після довгої зими в мене нарешті весна, коли я то все вбираю в себе, не знаю.
Для мене завжди було страшно і сумно, коли я уявляла, що житиму колись скучно-розміреним обивательським життям. Що дивитимусь серіали, а на вихідних обговорюватиму що треба купити новий кавйор на стіну і в якому супермаркеті дешевша картопля. Ще з дитинства і з юності всіляко цьому сопротівлялася, і то не юнацький максималізм, просто от я намагалася жити так, як чула що моє. Тепер я точно знаю що це не моє. От переконалася. Не можу пояснити, але мені від такого життя стає сумно і я підсвідомо починаю шукати куди б втекти. Не знайду зовні -- будь-ласка, втечу кудись в думки, відрішившись від світу. Мій внутрішній світ такий різноманітний, що мені є куди тікати)) Просто на світі є стільки всього -- і воно все разом співає, дзвенить, мерехтить, говорить до тебе. І ти говори з ним. І з того всього можна тисячу тих каврів зробити, ну блііін)))


beautifullady22: (пляж)
Я подумаю об этом завтра (с)
Скарлетт О'Хара


Останнім часом я багато всього обдумувала, бо треба було. І думала-думала, намагалася правильне рішення знайти, щоб добре для всіх
Я вже не можу думати. Враховуючи скільки часу і по скільки на день я цим займаюся. Моя голова цього всього не вміщає. І я буду рішення приймати швидко. А напартачу -- то матиму більше часу виправити)) Врешті-решт живемо ми тоді коли живемо, а не коли думаємо. І я була щаслива коли щось робила або була щаслива, а не коли думала. То навіщо думати?) Не хочу скільки думати -- хочу щоб швидко, яскраво і на всі сто.
beautifullady22: (Default)
Час несе з собою зміни. Справжню суть речей розумієш здалеку, коли трохи пройде часу і кілометрів починаєш розуміти і бачити механізм. От є таке поняття "мій час". По-моєму в мене зараз оте -- мій час. То якийсь такий ні на що не схожий час. ну одне я знаю точно -- що втикати і просипати такий час категорично не можна.

Один момент -- з таких моментів і складається нарізка мого літа -- розжарена дорога на околиці Севастополя, яскраво-біла від сліпучого сонця -- і розмова -- "то просто рік такий -- що не можна ні одного дня пропускати". Час такий нашарований -- як ДНК скручені в спіралі. І розплутуєш-розплутуєш. Я просто за старою звичкою ще живу в старому ритмі. А вже давно слід було жити в новому.

Цього року дуже мало сну і дуже багато кави. Цього року кожен світанок як нове життя. І час не те, що особливий -- цінний якийсь. Коли гостро розумієш, що більше такого не буде. І навіть як буде кращий, то і той, такий як є якраз, той, що має бути. Коли довгі телефонні розмови, такі самі цінні як розмови вживу, коли по запаху ранкового повітря вгадуєш яким буде день, коли зранку дообіду, а потім з обіду до вечера треба так багато встигнути, і ти нічого не встигаєш, а потім розумієш що головне, що ти встиг саме важне. Коли хочеться плакати над кожною секундою, яка минає. Коли кожна секунда, яка минає, міняє тебе. Це все шматочки однієї мозаїки і я ніяк не можу зрозуміти, як це я умудрилася потрапити всередину цього калейдоскопу.

Коли вчишся віднаходити в собі сили, щоб жити далі навіть тоді, коли здається вже навіть дихнути не можеш. Навіть тоді світ не рушиться. Світ, до речі, ніколи не рушиться. Просто будувати його треба на справді міцному фундаменті. І одне з найкращого джерела сили, якщо виникає потреба в терміновому її вливанні -- то агресія. Оте -- жити на зло, чи що. То добро не має меж -- воно мяке, тепле, як кокон де ти можеш залишатися всередині беззахисною, поки відростуть нові крила. Агресія ж чітка, тверда, як сталь з чітко окресленими рамками і вимірами. І нею можна управляти, її можна взяти як силу, але треба чітко дозувати, що робиш. Правда зараз я б сказала всім так не робити -- тільки ж вже не повернеш того назад, і вона так і залишиться кістяком, каркасом, усвідомленням тої сили назавжди. Єдине, чого вона не дасть -- то відчуття польоту.

Життя навколо переливається всіма барвами і повертається своєю хорошою стороною. Через хороших людей. Якби я могла, то б розтягнула секунди цього літа на роки щоб прожити їх і натішитись.
beautifullady22: (пляж)
от раніше я б зараз сіла і скільки всього от зараз прям сюди написала. оті всі опівнічні думки, яким я так тішилась. А зараз навіть в паперовий щоденник їх не пишу. просто по перше все так швидко міняється, що кожного разу нові думки. для еволюції їх би було корисно записати. але тут ото, знаєте, що все йде як має бути, і тому записувати нічого і не треба. а якщо чесно, то мене ще й досі шампанське не відпустило.))) треба ж -- все -- треба на шампанське переходити. зря я його раніше так недооцінювала. нє, я таки міняюся -- фільтрую базар)

хоча в мене багато розумних думок (як завжди))) -- треба все-таки записувати. добраніч, жжшники.)
beautifullady22: (Default)
От я багато читала і чула про те, що треба виходити з зони комфорту. Хоч моя думка була така, що це нормально -- мати зону комфорту, там відпочивати і відновлювати сили. Інше питання, що коли ти в ній як в теплиці якійсь живеш. Але тут в [livejournal.com profile] befor прочитала фразу, яка мені дуже сподобалась, "Если вы периодически выводите себя за границы вашего комфортного состояния, вы заметите, что эти границы постепенно расширяются." От зразу би так -- в тебе появиться більше комфортніших(тобто безпечніших) місць для життя. А то -- виходь з зони комфорту, розвивайся невідомо як і невідомо куди і невідомо для чого. А так все ясно -- освоюй для життя територію.
beautifullady22: (кавуся)
Это богемское стекло.
Эго нельзя трогать. На него можно только молиться. (с)


Я тут ще одну штуку подумала, говорила цілий день з коліжанкою по телефону. В неї безлімітка і проблеми, і в мене проблеми. Ми говорили. А потім ще в чаті. І от -- я зрозуміла що я просто не можу закохатися в чоловіка, коли він не на п'єдесталі, а звичайний собі чоловік. Не знаю навіщо я їх на п'єдестали ставлю. І чим мені не підходять звичайні повсякденні чоловіки. Ну що у тих п'єдестальних такого, що у всіх інших нема? Подумала -- може то я сама себе такою особливою вважаю, що мені теж такого треба? Або те, що нам змалку втовкмачують, як то важливо знайти хорошого чоловіка -- то запорука нашого майбутнього щасливого життя, от ми й шукаємо найкращого, щоб життя в майбутньому було найщасливіше. Наше щасливе життя залежить виключно від нас самих. І вирішила я більше не любити п'єдестальних чоловіків. Хочу простого чоловіка, а то з складними все складно. Нехай вони мене на п'єдестал ставлять)))

А ще я почала боятися мудріти. Ви ж пам'ятаєте -- я цілий рік мудрію? От -- але перед тим стається щось нехороше. Ну і от -- а якщо щось нехороше станеться з близькими людьми?
beautifullady22: (одолень-трава)
Я отут думала недавно, коли верталася додому в Неділю через зимово-туманний весняний парк, про те, що мабуть все ж я маю бути вдячна долі за те, як вона складалася. завжди думала - якою б я була, коли б у мене все йшло гладко, але напевно характер тільки в боротьбі і труднощах і загартовується. Коли у тебе все само собою добре складається - просто немає потреби ставати сильним. Коли б у мене все склалося, як я хотіла, я б належала своїм справам, а не вони мені. І всі мої позитивні риси характеру склалися саме тоді, коли доводилося долати труднощі. Самотність формує вміння слухати, сумні часи впливають на формування веселого характеру, коли ти довший час не можеш займатися тим, чим хочеш -- звідси береться невгамовна допитливість, а вже з неї ясність і незашореність мислення. Можливо я не була б такою без усього цього. Коли читала в книжках, що люди вдячні долі за ті випробування, які їм даються - не розуміла. Думала найщасливіша життя - це легке і безтурботне. А тепер бачу, що розумієш це здалеку, через час.
beautifullady22: (Default)
У стрічці два пости підряд про відкрите серце. І от я подумала -- ми часто навколо серця будуємо стіни, а потім навколо тих стін ще одні стіни і ще одні стіни. І що? На то йдуть усі сили, а вся наша армія не вміє стріляти тільки будувати однакові стіни. А натомість можна і зовсім стін не будувати, ну так -- парочку бліндажів і то від дощу. Але мати добре підготовлену армію -- розвідників, снайперів ну і кого там іще.
beautifullady22: (пляж)
От я останнім часом дуже різко відчуваю дві реальності. І поки що не впевнена ні в тій, ні в тій. Ну, вірніше одна з них приносить мені щастя, радість і позитивні емоції. Але хто знає -- чи наявність в людей здатності відчувати і мати потребу в позитивних емоціях не є ще одним способом ними маніпулювати. А друга -- світ людей, і вона зовсім не обєктивна. Тільки більшість мені скажуть про неї. Ну хоча що мені до того, що вони скажуть. Проте з ними все одно в процесі життя треба ж буде спілкуватися. І кожна з них має свої правила. Я знаю їхні правила (нарешті!!!)) то й зможу в них жити. Але питання залишається -- котра ж насправді реальна. І поки що мені здається, що я маю робити між ними вибір. Але чому вибір -- бо то в нашій свідомості так закладено -- що можна жити тільки в одній. Тому я власне зараз обдумую -- чи можна жити в кількох одночасно? Як жити? Як вони між собою будуть (і чи будуть) стикатися?

А як ви? І як у вас з реальностями? Бо ж можна допустити, що вони усі реальні, або кожна з них велика гра -- і тоді немає значення, котру ти вибираєш -- головне лише грати за правилами. Ну чи моделювати свою, якщо тобі то цікавіше. Але та можливість також виходить закладена першопочатково.
beautifullady22: (одолень-трава)
От до мене тільки що дійшло -- ну як -- відчулося, ота свобода, про яку усі говорять. Не надумана собі ілюзія, яку дехто несе перед собою. А оте -- коли ти вже пройдеш усілякі там межі. І починаєш розуміти, що отими подіями світ і справді підштовхує тебе до відчуття свободи. У свободи, між іншим, солодкий смак, ну такий гірко солодкий, були ще колись такі таблетки від горла. ( то я зараз не викаблучуюсь красивими словами, а справді так думаю, а інші на думку не спадають, щоб описати). І верх отої свободи нічого нема -- в людському житті. Якби люди знали як то -- вони б її самі хотіли. А так вони почуваються безпечніше в своїх залежностях. Але то треба бути дуже сильним, щоб отак все своє життя далі прожити -- в тій свободі. Я навіть тепер розумію для чого людей позбавляють усіх залежностей, щоб вони ставали незалежними, а потім мали можливість вибирати. Тільки так можна зробити людей сильними. Отже світові навіщось потрібні сильні люди.

Але є одне але. Бо тільки-но я відчула ту свободу, якої від мене хоче світ, як одразу подумала, що вона може бути такою ж ілюзією, як і кохання. Просто коли ти вже тої свободи досягаєш -- то починаєш розуміти, що можеш впринципі вибирати з багатьох можливих ліній і виходів. Але тепер у мене якесь таке дивне відчуття, що все на світі ілюзія.

Отож -- два головні висновки. Свободи є дві, все може бути ілюзією

Мудрію з кожним днем, да. От коли на початку року ставила собі мету помудріти, не думала, що все відбуватиметься так швидко. Але може воно того так швидко -- що вже давно пора))) Пишу усе сюди, бо електронний щоденник я перечитую частіше за паперовий.

Profile

beautifullady22: (Default)
beautifullady22

June 2014

S M T W T F S
1234567
89101112 1314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

  • Style: Caturday - Grey Tabby for Heads Up by momijizuakmori

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 25th, 2017 10:35 pm
Powered by Dreamwidth Studios